Що таке риторика?

Риторика (др.-греч. Ρητωρικη – «ораторське мистецтво» від ρητωρ – «оратор») – теорія ораторського мистецтва, прийомів і способів побудови виразної, публічної промови. Спочатку складалася як наука про ораторське мистецтво, згодом іноді розумілася ширше – як теорія прози чи теорія аргументації. Найбільші теоретики: Аристотель, Цицерон, Квінтіліан.

Початок античної риторики (V в. До н.е.)

За словами Діогена Лаертський, Аристотель приписував винахід риторики піфагорійців Емпедоклу, твір якого невідомо нам навіть по імені. З текстів самого Аристотеля і з інших джерел відомо, що перший трактат з риторики належав учневі Емпедокла Коракс, улюбленцеві Сіракузького тирана Герона, політичному оратору і адвокату (судовому оратору).

Він сформулював не позбавлене інтересу визначення красномовства: «красномовство є працівниця переконання». Він перший робить спробу встановити чіткий розподіл ораторської мови на частини: вступ (προοιμιον), пропозиція (καταστασις), виклад (διηγησις), доказ або боротьба (αγων), падіння (παρεκβασις) і висновок. Він же висловив положення, що головна мета оратора – не розкриття істини, але чіткість і переконливість за допомогою ймовірного (εικος), для чого надзвичайно корисні всякі софізми.

Праця Коракс до нас не дійшов, але стародавні автори зберегли приклади його софізмів, з яких особливою славою користувався так званий «крокодилом». Учень Коракс, Лисий, розвивав ту ж систему софістичних доказів і головним засобом викладання риторики вважав заучування зразкових промов судових ораторів. З його школи вийшов славився у свій час Горгій Леонтійскій, який, за словами Платона, «відкрив, що ймовірне важливіше істинного, і вмів у своїх промовах мале представити великим, а велике малим, видати старе за нове і нове визнати старим, про одне і той самий предмет висловлювати суперечливі думки ».

Метод викладання у Горгія теж складався в вивченні зразків; кожен його учень повинен був знати уривки з творів кращих ораторів, щоб уміти дати відповідь на найчастіше виставляються заперечення. Горгию належав цікавий трактат «Про пристойному нагоди», де говорилося про залежність мови від предмета, від суб'єктивних властивостей оратора і аудиторії, і давалося повчання, як за допомогою глузування знищувати серйозні доводи і, навпаки, на насмішку відповідати з гідністю. Красиве говоріння (красиву мову, др.-греч. Евпея) Горгій протиставляв твердженню істини (правильного мовлення, орфоепії).

Він доклав багато сил до створення правил щодо фігур: метафор, алітерації, паралелізму частин фрази. Зі школи Горгія вийшли багато знаменитих ритори: Пол Агрігентскій, Лікімній, Фрасімах, Евен, Феодор Візантійський. До того ж стилістичному напрямку риторики належали софісти Протагор і Продік і знаменитий оратор Ісократ, який розробив учення про період.

Напрямок цієї школи можна назвати практичним, хоча воно і підготувало багатий психологічний матеріал для вироблення загальних теоретичних положень про ораторське мистецтво і цим полегшило завдання Арістотелем, який дає у своїй знаменитій «Риториці» наукове обгрунтування колишнім догматичним правилами, користуючись суто емпіричними прийомами.

Риторика Аристотеля

Аристотель у своїй «Риториці» значно розширив область риторики, порівняно з точкою зору, поширеною на неї в той час. Так як дар мови, на його думку, має характер загальності і знаходить застосування при найрізноманітніших випадках і так як дія при подачі ради, при всякого роду роз'ясненнях і переконаннях, що приводяться для однієї особи або для цілих зборів (з якими має справу оратор), по суті однаково, то риторика так само мало, як і діалектика, має справу з якою-небудь однією певною областю: вона обіймає всі сфери людського життя. Риторикою, яка розуміється в такому сенсі, користуються все на кожному кроці: вона однаково необхідна як в справах, що стосуються життєвих потреб окремої людини, так і в справах державної ваги: раз людина починає схиляти до чого-небудь іншої людини або відмовляти його від чогось , він необхідно вдається до допомоги риторики, свідомо чи несвідомо. Розуміючи риторику таким чином, Аристотель визначає її як здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета.

З визначення риторики стає ясна мета, яку переслідував Аристотель у своєму трактаті: він хотів, на підставі спостереження, дати загальні форми ораторського мистецтва, вказати, чим повинен керуватися оратор або взагалі всякий, бажаючий переконати когось у чомусь. Погодившись з цим, він розділив свій трактат на три частини. Перша частина присвячена аналізу тих принципів, на підставі яких оратор (тобто всякий мовець про що-небудь) може спонукати до чогось своїх слухачів або відхиляти їх від чогось, може хвалити або засуджувати небудь. Друга частина говорить про тих особистих властивостях і особливостях оратора, за допомогою яких він може вселити довіру своїм слухачам і таким чином вірніше досягти своєї мети, тобто вмовити або відмовити їх. Третя частина стосується спеціальної (технічної) сторони риторики: Аристотель говорить тут про ті способи вираження, якими повинно користуватися в мовленні (про стиль), і про побудову ораторської мови.

Безліч тонких психологічних зауважень з питання про взаємодію оратора та аудиторії (наприклад, про значення гумору, пафосу, про вплив на молодих людей і на людей похилого віку) та аналіз сили використовуваних у промові доказів надають роботі Аристотеля універсальне значення. Вона не тільки вплинула на весь подальший розвиток європейської риторики, але залишається корисною і в наш час: деякі з поставлених Аристотелем питань є предметом наукового дослідження і тепер. Прийнявши багато положень Аристотеля як догматичні істини, риторика в Древній Греції, і, пізніше, в Західній Європі, однак ухилилася від емпіричного методу дослідження, повернувшись на той шлях практичних настанов, по якому йшли софісти.

Елліністична риторика

У Греції III-II ст. до н.е. відбувається систематизація риторики.

Класична риторика ділилася на 5 частин:

  • знаходження (в латинській термінології – інвенція) – систематизація змісту промов і використовуваних в них доказів.
  • розташування (в латинській термінології – диспозиція) – поділ мови на вступ, виклад, розробку (докази свого погляду і спростування осоружного) і висновок.
  • словесне вираження (у латинській термінології – елокуція) – вчення про відбір слів, про поєднання слів, про стежках і риторичних фігурах, за допомогою чого формується стиль мовлення.
  • запам'ятовування (у латинській термінології – Меморія).
  • проголошення (в латинській термінології – пронунціаціо).
  • До складу вчення про словесне вираження входило і вчення про трьох стилях: в залежності від використання стилістичних засобів – про простий (низькому), середньому і високому стилі мови. Ця теорія зберігала своє значення в Середні віки і в епоху Відродження.

    Після зникнення демократії антична риторика орієнтувалася головним чином на два типи промов: на судові і парадні промови. Відповідно двом цим цілям (утилітарною і естетичну) формуються два напрямки в теорії стилю: аттицизм (аттікізма, аттическое напрямок), заботившийся переважно про точності висловлювання, і Азіанізм (азіанство, азіатський напрямок), ставив метою цікавість викладу і виробив особливий високий стиль, заснований на контрастах, багатий порівняннями і метафорами.

    Давньоримська риторика

    У Стародавній Рим риторика проникає в I в. до н.е. Особливою оригінальністю римська риторика не відрізнялася. Цицерону належить чимале число трактатів про ораторське мистецтво (наприклад, «Брут», «Оратор»). Найбільш повне вираження римська риторика отримала в роботі Квінтіліана.

    У римській риториці тривала суперечка про азіанізма і аттицизма. Першим послідовником азіанізма напрямку був Гортензія, а згодом до нього приєднався Цицерон, висловлюється, втім, у деяких творах і на користь аттицизма. Найбільш витонченим представником аттицизма в римській літературі можна вважати Юлія Цезаря.

    Розробка матеріалу в римській риториці підпорядковувалася особливої кінцевої мети, переконання, в якому розрізнялися три аспекти – docere («вчити», «повідомляти»), movere («спонукати», «збуджувати пристрасті»), delectare («розважати», «доставляти насолоду »). Кожен з них був нерозривно пов'язаний з іншими, але, залежно від обставин, міг займати панівне становище. Була успадкована та вчення про розробку п'яти етапів мови.

    Пізньоантична і середньовічна риторика

    В епоху боротьби християнства з античною язичництвом була створена наука про християнський ораторському мистецтві, достигшем блискучого розвитку в IV і V століттях н.е. Видатний представник цього ораторського мистецтва – Іоанн Златоуст. У теоретичному сенсі середньовічна риторика майже нічого не додає до античних розробкам, тримається правил Аристотеля і пізніших теоретиків (на Заході – Цицерона) і лише переробляє їх у розрахунку переважно на твір листів (послань) і проповідей. Повсюдно відбувається посилення вимог до дотримання цих правил.

    Вже до IV століття сфера дії риторичних норм збіглася з самим поняттям літератури: в латинській літературі середніх століть риторика замінює поетику, міцно забуту середньовічною традицією. Теоретики задавалися питанням: обмежений чи матеріал, про ко тором може йти мова в літературному тексті? На цей рахунок виска зиваєтся самі різні думки. В цілому перемогла максималістських тенденція: в компетенцію риторики принаймні до XIII століття входив будь-який матеріал. Слідуючи цьому мистецтву, автор, перш ніж створювати твір, повинен був скласти собі ясне й раціональне подання (intellectio) про передпілля Гаєм матеріалі. У середньовічній риториці зберігалося вчення про переконання як про основне завдання і про трьох завданнях («вчити, спонукати, розважати» лат. Docere, movere, delectare).

    Створення твори, в свою чергу, поділялося на три частини, або ступені (три головні елементи з п'яти в античному списку).

  • Інвенція (лат. inventio), є власне знаходження ідей як творчий процес. Вона витягує з предмета весь його ідейний потенціал. Вона припускає наявність у автора відповідного таланту, але сама по собі є чисто технічним прийомом. Її закони визначають ставлення письменника до свого ма теріалів; вони мають на увазі, що всякий об'єкт, всяка думка мо жет бути ясно виражена в слові, і виключають все невимовне, як і чисту імпрессіоністічную форми. У своєму головному аспекті, яке називалось «ампліфікація» (лат. amplificatio), вона описує способи переходити від імпліцитного до експліцитному. Спочатку ампліфікація поні малась як якісне зрушення, але в середньовічній теорії і прак тику вона зазвичай позначала кількісне розширення; зазвичай так називалися різноманітні прийоми варіювання: найбільш раз працювати із них, опис (лат. descriptio), не раз піддавався коди сифікацію і займав центральне місце в латинській літературній естетиці, в XIII столітті без будь-яких змін перейшов в жанр роману, зробившись однією з головних його рис.
  • Диспозиція (лат.

    Category: Наука та освіта

  • Comments (Прокоментуй!)

    There are no comments yet. Why not be the first to speak your mind.

    Leave a Reply