Яка біографія Павла Григоровича Тичини?

Тичина Павло Григорович, укр. Тичина Павло Григорович (27 (15) січня 1891 – 16 вересня 1967) – видатний український поет, громадський і державний діяч.

  • 27 (15) січня 1891 р. – народився в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицький район Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за сімейними переказами, був полковником у війську Богдана Хмельницького). Був одним з 13 дітей (четверо померли в дитинстві) сільського дяка Григорія Тичини, вчителі «школи грамоти». З дитинства Павло виявив здібності до музики, малювання і віршування.
  • 1900-1907 рр.. – Навчання в Чернігівському духовному училищі (бурсі).
  • 1907-1913 рр.. – Навчання в Чернігівській духовній семінарії. Пізніше, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припадає знайомство з сучасним українським мистецтвом, особисті зустрічі з найвідомішими його представниками.
  • 1912 р. – перші друковані публікації молодого поета.
  • 1913-1914 рр.. – Робота в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття – в Чернігівському статистичному бюро.
  • У 1916-1917 рр.. – Помічник хормейстера в українському театрі М.К. Садовського.
  • 1918 р. – вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети».
  • У 1920 р. подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. У тому ж році видав поетичну збірку «Плуг». Організував хор (з 1921 р. – Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 р.
  • 1923-1934 рр.. – Співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить в створений 1923 р. Союз пролетарських письменників України «Гарт».
  • 1926 р. – прийняв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) з М.Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту».
  • З 1929 р. – дійсний член Академії наук Української РСР.
  • 1931 р. – вийшов у світ збірник «Чернігів».
  • У 1936-1939 рр.. і в 1940-1943 рр.. очолює Інститут літератури АН УРСР.
  • 1941 р. – П.Г. Тичина стає лауреатом Сталінської премії (Державна премія СРСР).
  • 1941-1945 рр.. – В числі діячів української науки та культури бере участь в організації ідеологічного протистояння німецько-фашистської агресії проти СРСР.
  • У 1943-1948 рр.. – Нарком освіти УРСР.
  • З 1947 р. – член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології.
  • З 1953 по 1959 рр.. – Голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради національностей ВР УРСР.
  • 1962 р. – П.Г. Тичина стає лауреатом Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченко.
  • 1967 р. – Герой Соціалістичної Праці.
  • 16 вересня 1967 – помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

П.Г. Тичина був членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей, лауреатом різних премій.

Павло Тичина починав як поет у 1906-1910 рр.. з наївного наслідування народних пісень та творів Т.Г. Шевченко. Подією величезного значення в українській літературі став вихід у світ його першої збірки віршів «Сонячні кларнети», перейнятого сонячної вірою в життя, людину, співчуттям до рідного знедоленому народові. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета в один ряд з найвидатнішими творцями нового українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (США), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного, і неповторного, індивідуального, на стику між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого з ним «я».

В основі шукань митця, на думку дослідників, – давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина рано утвердився в уявленні про поезію як про синтетичному виді мистецтва. На практиці це виразилося в перенесенні в площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір – «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Уолтом Уітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому його вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П.Г. Тичину надав М.М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький.

По трагічній напруженості, емоційності і філософічності творчість П.Г. Тичини зіставляють з творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників йому були духовно близькі Ф. Ліст, Г. Берліоз, Н. Римський-Корсаков, М. Чурліоніс і М. Сарьян.

Протягом всього життя П.Г. Тичини на його творчість оказивалосьпостоянное і надзвичайно сильний тиск. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924) все більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а в подальшому і просто абстрактними формулюваннями.

Переломним у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931), який ознаменував його перехід в число «офіціозних» авторів. У наступних збірках віршів і поем («Партія веде», 1934; «Комунізму дали видні», 1961, і ін) переважає настрій парадного оптимізму. Однак творчість Тичини не вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння тоталітаризму не припиняється. Це підтверджують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

Павло Тичина відомий також як перекладач з російської, білоруської, вірменської, грузинської, литовської, єврейської, башкирського, болгарського, турецького, польського, німецького та інших мов, як невтомний пропагандист зарубіжної літератури. П.Г. Тичина вів велике листування з молодими і початківцями авторами.

Публіцистичні, літературно-критичні дослідницькі роботи Павла Тичини зібрані в збірниках статей: «За магістралям життя» (1941), «Творча сила народу» (1943), «В армії великого стратега» (1951). Вірші, поеми і статті Павла Тичини неодноразово перекладалися мовами народів Радянського Союзу, а також за кордоном.

Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. Сучасники проявляли неоднозначне ставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної ідеологічної машини (що підтверджується, зокрема, його власними оцінками, аналізом його творчості і характером відносин з іншим видатним українським поетом – Євгеном Маланюком).

Незважаючи на згубний для художника вплив тоталітарної системи, П.Г. Тичина в поезії, прозі, публіцистиці та в науково-критичних роботах проявив себе одним з найбільш освічених радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. За життя він встиг випробувати не тільки розчарування, а й щиру дружбу, любов. У цьому проявилося його перевагу над системою, заложником якої він був.

Джерела:

  • ukrcenter.com – 100 видатних імен України (енциклопедія, укр. яз.);
  • slovopedia.com – замітка про П.Г. Тичині в БЕС;
  • feb-web.ru – стаття про П.Г. Тичині в Літературної енциклопедії (1939).

Додатково:

  • mobus.com – маловідомі факти про життя Павла Тичини;
  • poetyka.uazone.net – вірші П.Г. Тичини (укр. яз.).

Category: література

Comments (Прокоментуй!)

There are no comments yet. Why not be the first to speak your mind.

Leave a Reply