Хто такі старці в Православ'ї?

Стáрчество – це один з видів подвижництва в Православ'ї; широке явище православного життя, пов'язане з духовним керівництвом з боку досвідченого в аскетичній практиці старця початківцям ченцем і іншими, менш досвідченими в справах віри, а іноді зовсім не мають початкових знань про неї людьми. Поняття «Старець» в цьому значенні не пов'язане з віком: буває, що молодий за віком, але сильний у духовному відношенні людина стає духовним керівником багатьох ченців і мирян різної статі і віку.

Ступінь контакту старця і керованого ним особи буває різною. При найбільш повному вираженні інституту старчества той, хто вступає під керівництво обраного ним старця, повинен «повністю відректися від своєї волі, своїх розумінь, своїх бажань», тобто «Зобов'язаний повним, беззаперечним і досконалим послухом» свого духовного батька. Проявом цього зречення від свавілля є сповідування старцю кожного свого кроку, кожної гріховної або навіть лише викликає побоювання у гріховності думки (одкровення помислів).

Основою цих відносин служить віра в особливий духовний характер цього керівництва. Можливо керівництво старця мирянином або ченцем, яке визначає лише основні напрямки духовного життя, але залишає значний простір для вибору і не передбачає ні безумовного підпорядкування, ні неодмінного відкриття помислів. Ступінь обов'язковості виконання вказівок старця складається при цьому поступово в ході взаємодії обох сторін, змінюється в залежності від конкретних обставин і дає різноманітні варіанти відносин старця з духовними чадами або учнями.

У російській Православ'ї поширене також одноразове чи багаторазове, але рідкісне, звернення віруючих людей до старців з конкретних приводів, пов'язаним з духовними труднощами або життєвими проблемами. Разове звернення до старця може повторитися і перерости потім в набуття у його особі духовного отця, тобто постійного наставника – але може залишитися єдиною бесідою, що грає, тим не менш, значну роль у житті звернувся людини. Вважається, що, звернувшись до старця, слід виконувати його вказівку, оскільки він володіє даром прозорливості.

Предтечами старчества в християнстві в III-IV ст. н.е. був іінокі Антоній і Макарій Єгипетські. Багато авторитетних ранньохристиянські автори вважали такий рід підпорядкування досвідченому керівникові одним із самих надійних шляхів духовного вдосконалення. При цьому вони мали на увазі не тільки духовну силу і досвідченість старця, але й сприятливість такого повного підпорядкування для подолання власної гордині і набуття смиренності.

Виникнення старчества як особливого інституту відноситься до Х ст., коли під впливом ісихазму (див.) на горі Афон (Греція) виникло об'єднання православних монастирів, що стали центром старечого лідерства. На Русі подібну роль грали Києво-Печерська лавра (викл. Антоній і Феодосій Печеерскіе, XI в.), Троїце-Сергієва лавра (викл. Сергій Радонезький, XIV в.), Заволзькі скити й пустелі (викл. Ніл Сорський, XV в. ). На Русі старече керівництво в монастирях було двоякого роду: або настоятель (ігумен) був одночасно і старцем для братії, або ж на ньому лежала лише господарська частина, а духовне окормлення було надано іншому ченцю. Траплялося й так, що настоятель був головним аввою (вчителем), а інші старці цього ж монастиря – його помічниками.

У більш вузькому сенсі термін «Старчество» ставиться до практики духовного наставництва, культивировавшейся учнями і послідовниками преп. Паїсія Величковського (1722-1794), подвизався переважно в Молдавії, але через своїх учнів зробив великий вплив на розвиток цього інституту в Росії XIX ст. Старчество в цей час процвітало у багатьох обителях: Кіeвo-Печерської, Троїце-Сергієвої і Псково-Печерської лаври, Оптиної і Глинської пустелях, Саровського і Валаамский монастирях та ін До таких знаменитим старцям, як преп. Серафим Саровський або Амвросій Оптинський, приходило безліч прочан з усіх губерній і станів країни. Відомі були також старці з білого, тобто парафіяльного духовенства (серед них – шанований праославнимі на рубежі XIX-XX ст. Іоанн Кронштадтський), а також діди та баби з мирян, які, як вважалося, досягли духовної висоти через подвижництво.

Російське старчество, прагнучи до духовно-моральному освіті народу, само зміцнювалося за рахунок народного благочестя, подвижники якого нерідко самі ставали старцями. Так, настоятель-старець Валаамського монастиря, який керував ним протягом 37років, о. Дамаскін був селянином Старицького повіту Тверської губ.; Старець Гефсиманського скиту Варнава (в миру Василь Ілліч Меркулов) походив з кріпаків Тульської губернії; селянкою була ігуменя-стариця Хрестовоздвиженського Бєлевського монастиря монахиня Павлина, а ігуменя-стариця Євгенія, яка заснувала Тихвинський монастир в м. Бузулук Оренбурзької губернії, була дочкою тамбовського селянина. На початку XX в. центрами старчества залишалися Оптина і Глинська пустелі, Саровський і Валаамский монастирі та інші обителі.

У радянський час, в період гонінь на релігію і Церкву, російське старчество зберігалося в прихованому або напіввідкритому вигляді. Звернення до старців за постійним духовним керівництвом або конкретним радою стало особливо актуальним для віруючих в умовах закриття церков, обмеженої кількості парафіяльних священиків і скутості їх дій через заборон властей. Чутки про прозорливості старців, зціленні ними хворих, силі їх молитов таємно поширювалися далеко за межами районів їх проживання і залучали прихований приплив паломників. З постійно керованих ними чад утворювалися навколо старців неформальні громади, не поривали з легальної Церквою, але вирішували свої релігійні задачі і здійснювали таємні духовні контакти. Такими були старці Феодосій Північно-Кавказький (ск. 1948), Лаврентій Чернігівський (ск. 1950), Серафим Вирицький (ск. 1949), ієросхимонах Сампсон (ск. 1979), старець Димитрій (ск. 1996), стариці блаженна Матрона (ск . 1952), схимонахиня Макарія (ск. 1993) та багато інших.

В даний час в Руській Православній Церкві відроджуються традиції старчества в Валаамский, Псково-Печерському та деяких інших монастирях. Непростий досвід відродження традицій старчества в Російській Православній церкві в к. ХХ – поч. ХХI в. крім добрих плодів призвів до появи феномена т.зв. «Младостарчества» – порочного і засуджуваного явища в церковному житті, коли деякі священнослужителі прагнуть повністю підкорити собі волю і свідомість своїх духовних чад і зловживають повноваженнями, покладеними на них за церковним статутом.

Джерела:

  • Старчество – стаття у Вікіпедії
  • Що таке старчество і що хоче сучасна людина від старців? – Передача «Російський погляд» (ТВЦ)
  • Ще раз про старчества і младостарчества – стенограма телепередачі «Православна енциклопедія» (ТВЦ)
  • Старчество – стаття М.М. Громико в «Історичному словнику».

Додатково на Vidpo.net про Біблії і християнстві:

  • Що таке Біблія?
  • Хто такий Адам?
  • Хто така Єва?
  • Хто такий Мойсей?
  • Що таке християнство?
  • Що таке православ'я?
  • Що таке ісихазм?
  • Що таке авраамітіческіе релігії?
  • Які є каталоги християнських ресурсів в інтернеті?
  • Який офіційний сайт Російської Православної Церкви (РПЦ)?
  • Яка біографія Патріарха Московського Алексія II (Рідігера)?
  • Яка біографія Патріарха Московського Кирила (Гундяєва)?
  • Чи випадковий порядок імен Віра, Надія, Любов?
  • Що таке Софія в філософії і релігії?
  • Як обчислити строки Великодня?
  • Значення і походження слова «Амінь»?

Category: Релігія

Comments (Прокоментуй!)

There are no comments yet. Why not be the first to speak your mind.

Leave a Reply